Калинова моя Україна...

Людина створила культуру, а культура – людину. Особистість реалізується через культуру думки, культуру праці і культуру мови. Культура – це не тільки те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільної поведінки, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум зі своєю появою на світ органічно входить у вироблену його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.

Сьогодні культура і мова об’єднані в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності…

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежної думки, людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Вона передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови небайдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов.

Часто ми стаємо свідками  поширеного нині мовного нігілізму, вираженого в типовій формі: "Яка різниця, як  говорити!” Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені й почуття власної гідності. Ставлення особистості до  культури своєї мови, а також суспільства в цілому відображає загальний рівень її культури. Серед багатьох визначень мови – і строгих науково-термінологічних, і художньо-образних, емоційних – проступає  спільна ідея: нерозривна єдність людини і мови. Мислителі, письменники в усі часи намагалися розкрити таємниці людської мови, її роль не тільки як засобу спілкування, а й як знаряддя формування і вираження думки , як основу духовності народу, як міцну й надійну опору самоусвідомлення особистості, бачення себе в соціальному і культурному контексті, як імпульс до творчого самовираження людини не тільки в національній культурі, а й у світовій цивілізації.

Яка ж має бути мова, щоб висловити душу? Мова як продукт душі і душа – в певному розумінні – як продукт рідної мови? Мабуть, варто замислитись”.

Отже, мова – складне поняття, яке в лінгвістичному аспекті визначається так: система фонетичних, лексичних і граматичних засобів, яка об’єктивізує мислення людини і є головним засобом спілкування, обміну думками та почуттями між людьми, а також нагромадження і передачі інформації – знань, культурних досягнень, духовних надбань нації.

Мова служить не лише для передачі інформації, а є засобом пізнання навколишнього середовища та організації мислення. В індивідуально-психологічному плані вона є засобом формування й розвитку кожної особистості, кожної конкретної людини, її свідомості.

Костянтин Ушинський вважав, що в першу чергу в дитини треба розвивати мовну здатність, яку називають Божим даром, дивом людської природи. Далі ознайомлювати з багатством мови, зокрема, з невичерпними можливостями лексикону. І тільки потім подавати знання про мову у вигляді граматики. Великого значення він надає розвитку дару слова. Для цього "потрібно, щоб  предмет безпосередньо відбивався в душі дитини, і, так би мовити, на очах учителя й під його керівництвом відчуття дитини перетворювалося в поняття, з понять складалася думка і думка втілювалася в слово, бо найміцніша основа навчання рідної мови – вміння уважно спостерігати, правильно зводити спостереження в одну думку і правильно передавати цю думку словами”.

Формулюючи цю вимову в термінах сучасної психолінгвістики, можна сказати, що розвивати дар слова можна через постійне вправляння (мається на увазі вправи, які є "самостійними зусиллями учнів висловити усно або письмово свою самостійну думку”, яке здійснюється в мережі зв’язків від сприйняття через осмислення до вираження. Тобто маємо справу з передмовленнеєвими і власне мовленнєвими етапами породження висловлення, які сучасне мовознавство описує через три стадії:

1)   превербальну (мотиваційно-спонукальна, мислеформуюча);

2)   вербально-авербальну;

3)   вербальну.

Вони розгортаються своєрідним ланцюжком, основні ланки якого – потреба – наміри – мотив і задум – внутрішнє мовлення і поява "внутрішнього слова” – створення зовнішнього висловлення.

Описаний вище процес сучасне мовознавство називає породженням висловлення або породженням мовлення. Отже, під даром слова К.Ушинський мав на увазі саме мовну здатність. Неоднозначно висловлював цю думку і Василь Сухомлинський. Ось лише кілька цитат з творів цього класика методичної думки на підтвердження істинності сказаного. "Відчуваючи, переживаючи красу побаченого і почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. "Подорожі” в природу були першим поштовхом до творчості. В дітей з’являлося бажання передавати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Вони складали маленькі твори про природу. Ці твори – найважливіша форма роботи з розвитку мови і думки”.

Як бачимо, В.Сухомлинський дотримується того ж підходу, який визначив головним К.Ушинський, хоч і не вдається при цьому до терміну "дар слова”. Але сам "широкий” розгляд процесу  розвитку мовлення, спрямованість на цілісне охоплення передмовленневого та власне мовленнєвого етапів породження мовлення говорять про практичну орієнтацію на розвиток мовної здатності. З’ясувавши, що мова є необхідною ("як повітря”) умовою людського життя, рушієм матеріального та інтелектуального поступу, скарбницею духовних надбань, вікном у світ та схованкою власної душі, переходимо до наступного: культура мови.

Культура мови – широкий комплекс вимог до формування усного і писемного мовлення, що передбачає не тільки вміння правильно, згідно з нормами говорити та писати, а й обирати максимально доцільні відповідно до мети, обставин спілкування мовно-виражальні засоби, найбільш доцільним способом передавати інформацію.

Культура мови утверджує норми на різних рівнях мовної структури, з яких найважливішими є такі: лексичні – правильне вживання лексики, закономірності лексичної сполучності; граматичні – вибір правильних форм слів та синтаксичних сполучень; стилістичні – доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні та спілкування відповідно до ситуації; орфоепічні – вимова; орфографічні – написання.

Також культура мови переплітається з національно-культурною специфікою мовної поведінки, традиціями мовленнєвого етикету.

Мовленнєвий етикет – один з елементів культури мови дотримання встановлених типових форм вітання, прощання, побажання, запрошення тощо залежно від ситуації спілкування.

       Типи мовлення

· опис

· роздум

· розповідь     

Як окрема галузь і практичний навчальний курс культура мови сформувалася порівняно нещодавно – у 50-60-ті роки ХХ ст. Відповідно до норм встановлено такі основні вимоги до культури мовлення: змістовність, логічна послідовність, виразність, багатство мовних засобів, доречність, точність, правильність.

Основні вимоги, за якими визначаємо ознаки культурного мовлення: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність.

Нормативність – це дотримання під час користування мовою норм, які є обов’язковими для  літературної мови.

Адекватність – це точність мовлення, тобто відповідність його умовам, засобам спілкування, змісту думок, почуттям і волевиявленням мовця, це повнота самовираження.

Естетичність мовлення – це вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, здатність викликати своїм мовленням відповідні, бажані почуття естетичного задоволення.

Поліфункціональність мовлення – це вміння мовця вдало використовувати мову відповідно до названих вище вимог у всіх сферах матеріально-виробничого і духовно-культурного повсякденного життя.

Культура мовлення – це:

1)    володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формі мовлення, уміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікації;

2)    упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування;

3)    самостійна лінгвістична дисципліна.

Практична культура мовлення близька до стилістики мовлення та практичної мовленнєвої діяльності. Вона оцінюється з позиції функціонального стилю мовлення. Культура мовлення також тісно пов’язана з курсом конкретної граматики, психологією, логікою. До того ж  про культуру мовлення можна говорити в тому випадку, коли опануєш літературну мову, володітимеш нею (її нормами  і варіантами норм).

Головне завдання культури мови – виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, вимові та наголошуванні. Головними теоретичними засадами культури мовлення є осмислення мовної норми, значення про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв’язків системи мови, структури мовлення і не мовленнєвих (екстралінгвістичних) структур. Практичними засадами культури мовлення треба вважати систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значущості високого рівня культури мовлення народу.

Культура мовлення – один із виявів вихованості і освіченості людини; культура мислення, дотримання усталених норм вимови й побудови речень. Людина, яка володіє культурою мовлення, не вживає жаргонізмів, вульгарних, грубих слів; звільняється від слів-паразитів; піклується про збагачення свого лексикону.

Таким чином, щоб підвищувати рівень культури мовлення необхідно:

§  шанувати мову, якою спілкуємося, і людей, з якими спілкуємося;

§  намагатися, користуючись практично кількома мовами, добре володіти нормами кожної з них, осмислити їх специфіку, не допускати змішування мовних явищ;

§  багато читати;

§  незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норм, які фіксуються у нових виданнях словників та ін.;

§  критично і творчо ставитися до написаного і промовленого слова, звіряючи його з усталеними нормами і з практикою визнаного зразка.

Кожна людина незалежно від віку, статі чи професійної приналежності прагне досягти високого рівня культури мовлення. Для цього потрібно постійно тренувати пам’ять, удосконалювати навички логічного мислення, ніколи не припиняти процес пізнання; навчитися чути себе, слухати співбесідника, прислухатися до мовлення різних вікових, професійних, соціальних груп населення – вчитися у них різноманітності мовлення; багато читати творів різних стилів, їх різновидів і творів письменників різних епох і народів; бездоганно засвоїти лексичні, граматичні, орфоепічні норми літературної мови, її правила, користуватися ними осмислено, творчо, володіти навичками відбору мовних засобів; постійно стежити за новою довідковою літературою з метою корекції набутих раніше знань відповідно до вимог часу; мати бездоганне мовлення, адже мова – це передусім те, що пишемо, бачимо, тобто залежить від живого слова.

Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності, майстерності мовця, використання лексичних, граматичних синонімів, добору варіантів висловлювання.

Культура мовлення формується через наполегливу працю над: багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового і експресивного дисонансу, фонетико-інноваційною виразністю (у тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить мова. Таким чином, основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), емоційність, ясність, виразність.

Основне завдання, яке стоїть перед сучасною молоддю – сумлінно вчитися, натхненно працювати, толерантно спілкуватися, слухати і чути, сприймати і розуміти соратників, однодумців і опозиціонерів, шукаючи раціональні зерна взаєморозуміння. Потрібно глибоко і ґрунтовно знати сучасну українську літературну мову, бездоганно володіти нею, оскільки вона як державна мова є основним засобом соціалізації, виховання свідомих патріотів, активних громадян.

Міцну і заможну Українську державу побудує нове покоління українців, що матиме високу духовність, твердий розум, міцну волю, і національну державну свідомість.