Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений
Я цілком згоден з народною мудрістю «Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений». Адже він, тобто вислів, має дуже глибоку повчальну думку, проблематика якої є дуже актуальною в наш час. І мені б хотілося довести це іншим. Я часто питав себе: «Що таке час взагалі?». Матеріально його не існує, але він здатен на що завгодно: він, тобто час, може розлучити людей, подарувати життя, розбити серце та вилікувати душу. Зараз кожен з нас живе за індивідуальним розкладом, який містить багато пунктів досягнення головної мети чи мрії. Але, слідуючи цьому розкладу, ми втрачаємо цінність часу, котра, згодом, стає нам байдужа. І саме в цей момент трапляється щось жахливе,те, що потім змушує страждати через свою неувагу до будь-чого. Це нагадує мені кидок бумеранга – як ми ставимося до часу, тим він нам і відплатить. На цю тему можна розмірковувати ще багато часу, але треба зрозуміти, що, як би не хотілося, повернути час назад неможливо. Один день не можна прожити двічі. І навіть зараз, пишучи цей твір, я марную свій дорогоцінний час. Але я твердо знаю, що цей твір може навчити когось тим, про що він і не замислювався. Я вважаю, що найприємніше марнування часу – це проведення його з користю для себе й інших. Це – мій особистий принцип, котрий, я гадаю, не зміниться. Цій проблематиці приділяв увагу видатний український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму творі «Маруся». Коли Василь, повернувшись із заробітків, дізнався про трагічну смерть своєї коханої, він повністю віддався суму й печалі. В його голові дзвеніли думки, одна з яких змушувала його шкодувати про те, що він так мало часу провів зі своєю коханою Марусею. Я вважаю, що Григорій Квітка-Основ’яненко цим оповіданням хотів навчити читачів цінувати кожну мить, проведену з рідними чи коханою. Адже, життя дуже коротке, протягом якого треба проводити більшість часу з тими людьми, котрі завжди будуть з тобою. І зараз мені б хотілося навести приклад з власного життя. Цінувати час я навчився декілька років тому. Трагічний урок навчив не одного мене, ай всю мою родину. Мій дідусь усе своє життя працював викладачем фізичної культури в сільській школі. Він був дуже мудрий та розумний,багато читав та вмів радіти життю. Але, також, він мав одну шкідливу звичку – він обожнював палити. Стаж паління в нього був великий – тридцять років. Але,коли йому виповнилося 56 років, у нього було виявлено захворювання на рак слинної залізи. Кожен з нас розумів те, що дідусю залишилося недовго. День,коли він помер став для мене найжахливішим. Вже потім, через декілька днів, я зрозумів, як багато часу люди витрачають на непотрібне, коли можна було б подарувати його близьким та рідним людям. Отже, час,хоча не матеріальна одиниця, але стрімко тече вперед,змінюючи все навкруги, навіть те, що не під силу змінити людині.
