Калинова моя Україна...

Доповідь

вчитель української мови

та літератури:

Жифарська Н.Є.

«спеціаліст першої категорії»

"старший учитель"

Вступ

     Вимога  використання  наочності  залишається  в   силі   і   сьогодні, незважаючи на те, що насиченість навчального  процесу  наочними  уявами  (де стрімко, а де поступово) наближається до достатності. Не  можна  не  бачити, що вже в недалекій перспективі проблема кількісного дефіциту  наочності,  як хиби засобів почуттєвого відбитка дійсності в навчанні,  має  всі  шанси  на успішне вирішення.

     Проте це зовсім не означає вичерпання проблеми педагогічної  наочності взагалі. Навпаки, її актуальність  зростає.  Отут  саме  той  випадок,  коли кількісні  зміни  супроводжуються  якісними  і   самим   досягненням   рівня достатності  в  забезпеченні  навчального   процесу   наочними   матеріалами породжує принципово нові питання з їх використання і вкрай загострює  давні, але раніше малопомітні дидактичні проблеми в цій області. Існують не  тільки і  не  стільки  очевидні  проблеми  технічного  і  художнього   забезпечення оптимального фізіологічного режиму  сприйняття  наочної  інформації  (якісні характеристики звукозапису, зображень і  т.д.),  скільки  власне  психолого-педагогічні проблеми, що торкаються суттєвих механізмів формування  знань  у навчальному процесі.

 Розширення можливостей  у  реалізації  принципу  наочності  на  основі сучасних  інформаційно-технічних  засобів  значно   полегшує   створення   в практичній  педагогічній  діяльності   ілюзії   повного   рішення   проблеми технічними  засобами,  призводить  у  ряді  випадків  до  забуття   основних інваріантних принципів,  викликає  нічим  не  виправдане  захоплення  формою пред'явлення матеріалу на шкоду змісту і цілям навчання. Ці явища  знаходять висвітлення  й  у  безпосередній  педагогічній  практиці,  і  при  створенні підручників,  наочних  приладь,  дидактичних  зошитів,   що   не   може   не позначитися  негативно  на  ефективності   всього   педагогічного   процесу, компроментуючи нові засоби наочності і нові засоби навчання.

 Щоб   перебороти   ці   негативні   тенденції,   необхідно   неухильно притримуватися принципу  системності  у  відношенні  будь-яких  педагогічних новацій і завжди співвідносити нові техніко-педагогічні  параметри  сучасних засобів наочності з основними структурними компонентами дидактичної  системи (її цілями і задачами, змістом,  методами).  Базуючись  на  аналізі  стійких зв'язків між ними,  можна  одержати  необхідні  дидактичні  рекомендації  по створенню, оцінці, вмиканню в педагогічний процес нових наочних  матеріалів.

 Виходячи з практичної спрямованості таких рекомендацій,  вони  повинні  бути не  абстрактними  вимогами,  а  конкретними  обмеженнями  для   використання засобів наочності в реальних умовах сучасної освітньої системи.

Значення для теорії та  практики  в  методиці  викладання  української мови та літератури  вивчення  використання  наочності   величезне,   оскільки   саме наочність підвищує інтерес до матеріалу, що викладається, робить його  більш доступним, зрозумілим.

 Поняття наочності

       НАОЧНIСТЬ - засіб,  який  повинен  забезпечити  не  тільки  підвищення якості знань і їх міцності, але й розвиток сприйняття, мислення,  активності i самостійності учнів, їх можливостей i інтересів.

 Наочність  збагачує  коло  уявлень   дитини,   робить навчання більш доступним, конкретним і цікавим, розвиває спостережливість  і мислення.

 Принцип наочності випливає із сутності процесу сприйняття,  осмислення й узагальнення учнівського  досліджуваного  матеріалу.  Він  означає,  що  в навчанні необхідно, наслідуючи логіку процесу засвоєння  знань,  на  кожному етапі навчання знайти  його  вихідний  початок  у  фактах  і  спостереженнях одиничного  або  в  аксіомах,  наукових  поняттях  і  теоріях,  після   чого визначити  закономірний  перехід  від  сприйняття  одиничного,   конкретного предмета  до  загального,  абстрактного  або,   навпаки,   від   загального, абстрактного до одиничного, конкретного. Таким  чином,  радянська  дидактика виходить  із  єдності  почуттєвого  і  логічного,   вважає,   що   наочність забезпечує  зв'язок  між   конкретним   і   абстрактним,   сприяє   розвитку абстрактного мислення,  у  багатьох  випадках  служить  його  опорою.  Проте характер і ступінь використання  наочності  різноманітні  на  різних  етапах навчання. Зайве захоплення наочністю в навчанні може призвести до  небажаних результатів. Конкретна наочність (наприклад,  розгляд  моделей  геометричних тіл) повинна поступово поступатися місцем абстрактній   наочності  (розгляду плоских креслень).      Говорячи про значення принципу наочності і про  його  роль  у  процесі навчального  пізнання,  дидактика  підтверджує,  що  наочність  є   вихідним моментом навчання головним чином у молодших класах. В  міру  руху  учнів  до старших класів учитель поступово повинен  знаходити  в  навчанні  історико-індуктивний шлях поповнення знань: постановка проблеми, історія  її  рішення і сучасний стан, потім  практичні  або  лабораторні  роботи.  Тут  наочність одержує свою реалізацію двічі: як ілюстрація історії відкриття  і  як  засіб розкриття сучасного рішення проблеми.

 Проте історичний підхід займає багато часу  і  не  завжди  необхідний. Тому вихідним початком можуть бути теоретичні  положення,  аксіоми,  системи понять, засвоєні учнями на  попередніх  етапах  навчання.  У  цьому  випадку наочність використовується лише для  ілюстрації  засвоєних  учнями  знань  у процесі їх застосування для рішення задач, подання відповідей.

Наочність застосовується і як засіб пізнання нового, і для  ілюстрації думки, і для  розвитку  спостережливості,  і  для  кращого  запам'ятовування матеріалу.  Засоби  наочності   використовуються  на  всіх   етапах   процесу навчання: при поясненні нового матеріалу вчителем,  при  закріпленні  знань, формуванні умінь і навичок, при виконанні  домашніх  завдань,  при  контролі засвоєння навчального матеріалу.

 Застосування наочних приладь у навчанні  підпорядковано  ряду  правил:

·        орієнтувати учнів  на  всебічне  сприйняття  предмета  за  допомогою  різних органів почуттів;

   ·        звертати  увагу  учнів  на  найважливіші,  істотні  ознаки предмета;

   ·        показати предмет (по можливості) у  його  розвитку; 

  ·        надати  учням можливість  виявляти  максимум  активності  і  самостійності  при   розгляді наочних приладь;

   ·        використовувати засобів наочності  рівно  стільки,  скільки це потрібно, не припускати перевантаження навчання наочними  приладдями,  не перетворювати наочність у самоціль.

        Отже,  уміле  застосування  засобів  наочності   в   навчанні   цілком знаходиться в руках учителя. Вчитель у  кожному  окремому  випадку  повинен самостійно вирішувати, коли і якою мірою  треба  застосовувати  наочність  у процесі навчання, тому що від цього  деякою  мірою   залежить  якість  знань учнівських.

 Принцип  наочності  потребує  сполучення  наочності  й  уявних  дій, наочності і слова. Шкідливим є як недостатнє, так і надлишкове  застосування засобів наочності. Їхня хиба призводить  до  формальних  знань,  а  надлишок може загальмувати  розвиток  логічного  мислення,  просторового  уявлення  й уяви.   Зустрічаються   приклади   нетрадиційного   застосування    принципу наочності.

 Наочні методи достатньо важливі  для  тих,  яких  навчають,  що  мають візуальне  сприйняття  дійсності.  Сучасна  дидактика   потребує   найбільше раціональних  варіантів  застосування  засобів  наочності,   що   дозволяють досягти більшого освітнього і виховного, а так  ефекту,  що  само  розвиває. Вона орієнтує педагогів на таке застосування наочних методів  навчання,  щоб одночасно мати можливість розвивати й абстрактне мислення учнів.

 Особливістю  наочних  методів  навчання  є  те,  що  вони  обов'язково пропонуються, у тій або  іншій  мірі  поєднуючись  із  словесними  методами. Тісний взаємозв'язок слова і наочності  випливає  з  того,  що  діалектичний шлях  пізнання  об'єктивної  реальності  припускає  застосування  в  єдності живого споглядання, абстрактного мислення і практики. 

Основні форми сполучення  слова  і наочності:

      - за допомогою слова викладач керує  спостереженням,  що  здійснюється учнями,  а  знання  про  образ  предмета,  його   безпосередньо   сприйманих властивостях і відношеннях ті, яких навчають, витягають із  самого  наочного об'єкта в процесі спостережень;

      - за допомогою слова  викладач  на  підставі  здійсненого  тими,  яких навчають, спостереження наочних об'єктів і на базі наявних у них знань  веде тих, яких навчають, до осмислення таких зв'язків  у  явищах,  що  не  можуть бути визначені в процесі сприйняття;

      - відомості  про  образ  об'єкта,  про  його  безпосередньо  сприймані властивості і відношення учні одержують із словесних  повідомлень  педагога, а  наочні  засоби  служать  підтвердженням  або   конкретизацією   словесних повідомлень;

      -  відправляючись  від  здійснюваного  учнем  спостереження   наочного об'єкта, педагог повідомляє про такі зв'язки між явищами,  що  безпосередньо не сприймаються учнями, або робить  висновок,  об'єднує,  узагальнює  окремі дані.

      Таким чином, існують різноманітні форми  зв'язку  слова  і  наочності. Віддати якимось  із  них  повну  перевагу  було  б  помилковим,  тому  що  в залежності від особливостей задач навчання, змісту теми,  характеру  наявних наочних  засобів,  а  також  рівня  підготовленості  тих,   яких   навчають,необхідно  в  кожному  конкретному  випадку  обирати  найбільше  раціональне сполучення.

 "Наочність навчання  і  виховання  припускає  як  широке  використання зорових відчуттів, сприйняттів, уяви,  так  і  постійну  опору  на  свідчення органів  почуттів,  завдяки  яким  досягається  безпосередній   контакт   із дійсністю" .

 Для реалізації цього принципу на практиці застосовуються: 

      . показ рухової дії викладачем;

      . демонстрація наочних приладь;

      . кінофільми;

      . відеофільми;

      . звукова і світлова сигналізація.

Наочність  у  сучасній  теорії  і  практиці  навчання  можна  розуміти подвійно:

      - процес почуттєвого відбитка в навчанні;

      - вивчення навчального матеріалу на підставі наочних посібників.

Наочний матеріал служить як би зовнішньою опорою  внутрішніх  дій,  що чиняться дитиною під керівництвом вчителя в процесі оволодіння знаннями.

Висновки

Немає  потреби  багато  говорити  про  значення  наочності  в  процесі навчання.  Її  виняткова  роль  підтверджена  всім   педагогічним   досвідомлюдства.  Найрізноманітніші  системи  освіти,  найпротилежніші  концепції  і парадигми навчання, самі віддалені  покоління  вчителів  об'єднує  вимога  і розуміння необхідності посилення наочності в педагогічному процесі.

При розробці системи ілюстрацій по навчальному  курсі  варто  виходити насамперед зі змісту навчальної дисципліни (теми,  поділу),  цілей  і  задач вивчення кожного навчального елемента освіти. При цьому варто пам'ятати,  що система ілюстрацій повинна допомогти підвищити  якість  знань  студентів  на заданому рівні,  а  також  прискорити  переклад  знань  студентів  із  більш низького на більш високий рівень.

У якості елементів інформації для системи ілюстрацій  варто  відбирати тільки ті об'єкти, що є предметом вивчення і  потребують  для  успішного  їх засвоєння  застосування  засобів  наочності.  Відбираючи  і  продумуючи   цю інформацію, необхідно зберігати сувору  відповідність  обсягу,  структури  й змісту можливостям сприйняття  учнями.  Кількість  ілюстрацій  повинна  бути необхідною і достатньою  для  створення  чітких  зорових  уяв  досліджуваних об'єктів. Надлишок інформації, як правило,  не  сприяє  розумінню,  оскільки людське  око  одномоментно  спроможне  сприймати  таку  кількість   об'єктів інформації, із яких мозок аналізує порядку п'яти  і  менше  відсотків.  Інша інформація є для конкретного індивідуума малозначимою, перешкодою, шумом.

Слід зазначити, що ступінь складності ілюстративного  матеріалу,  його обсяг, форми і  методи  демонстрації  повинні  бути  посильними  для  учнів, їхньому віку, здібностям, рівню розвитку і готовності до навчання.

Дя відібраних елементів змісту засобів наочності необхідно  продумати і вибрати вид і структуру ілюстративного матеріалу, визначити  послідовність і  засіб  його  демонстрації  на  заняттях  із  різноманітними   навчальними задачами.

Ілюстративні матеріали повинні давати точне і повне  інформування  про суттєві  ознаки  досліджуваних  творів,  розширювати  можливості  учнів   по засвоєнню знань, розумно відображати зв'язки конкретного  й  абстрактного  у вивченні різноманітних об'єктів.

При розробці системи ілюстративних матеріалів  потрібно  спиратися  на логічну пам'ять, для чого викладачу варто не тільки чітко  виділяти  логічні ланки навчальної інформації, але і враховувати ряд дидактичних вимог.

По-перше, вимоги психо-фізіологічних можливостей людини  по  засвоєнню інформації,  що  міститься  в  цих  матеріалах.  Відповідно  до  них   обсяг інформації ілюстративних  матеріалів  повинний  бути  узгоджений  з  обсягом інформації, досліджуваної учнем за підручником або навчальним посібником.

По-друге, застосовуючи ілюстративні матеріали  потрібно  знайти  серед можливих моделей досліджуваного об'єкта такі їхні  оптимальні  сполучення  і послідовність,  що  дозволили  б  щонайкраще  створити  інваріант,  тотожний досліджуваному об'єкту.

По-третє, в ілюстративних матеріалах важливі такі  форми  значеннєвого вираження моделей  об'єктів,  які  б  підвищували  активність  і  стримували вираження моделей  об'єктів,  які  б  підвищували  активність  і  стримували гальмування сприйняття.

У результаті правильно розроблена і побудована  система  ілюстративних матеріалів  по  навчальному  предмету   дозволить   інтенсифікувати   навчальну діяльність учнів і підвищить ефективність і якість навчання.